Іван ТКАЧ

Іван Ткач народився у селі Аполонівка Дніпропетровської області. У 2021 році прийшов працювати на залізницю монтером колії 3 розряду Апостолівської дистанції колії регіональної філії «Придніпровська залізниця».

З квітня 2022 року Іван був мобілізований до Збройних Сил України. Воював на Донеччині й Луганщині, на харківському напрямку. Побратими називали його «скаженим» за силу та швидкість в усьому, за що брався. А ще – «Ваня ВДВ», бо служив у повітряно-десантних військах. Був відповідальним і принциповим, поважав друзів, завжди був готовий прийти їм на допомогу. Коли Іван з дому повертався на військову службу і залишав родину, донечка Каміла завжди дуже плакала, а він їй говорив: «Я вас люблю-люблю, татко скоро приїде!» І в останній приїзд – теж…

На жаль, 29 червня 2024 року життя 30-річного воїна обірвалося. Він загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Вільнянськ Запорізької області.

Дружина Марина розповіла: «Іван був сильним, спритним, мужнім і водночас надзвичайно турботливим та уважним: «Дуже любив нашу дворічну донечку Камілу. Мала не відходила від нього: він щось робить, а вона крутиться поруч, «допомагає». Любив свою велику родину: маму, бабусю, сестер і брата, для яких був захисником, адже батька рано не стало. З любов’ю і ніжністю ставився до мене, уважно дослухався до моїх бажань, завжди старався чимось порадувати».

Іван любив відпочинок на природі, тихесенько посидіти біля річки, а от клуби та кафе – це було не про нього. Водночас був наполегливим, сміливо брався за нову справу і дружину вчив не боятися пробувати щось для себе нове.

Марина пригадує: «Родина була для чоловіка головним у житті. Він завжди поспішав додому після роботи і з фронту, за словами побратимів, рвався за першої можливості. Нехай це буде кілька годин, але з нами. Неодмінно привозив із собою два букети – мені й донечці; іграшки та солодощі. Коли ми будували наш дім, Ваня робив усе власноруч – руки мав золоті, любив працювати. Хотів облаштувати на подвір’ї ігровий майданчик для донечки, але встиг зробити лише пісочницю».

«Ваня говорив, що не боїться смерті на війні, але хоче жити, щоб побачити, як росте наша донечка. Боявся не побачити, як вона піде до школи, не прийти на її випускний та весілля. Любив доню понад усе, говорив, що вона в нас найкраща, називав красунею та сонечком. Каміла бігла до Вані показати нове платтячко чи зачіску, а він допомагав їй фарбувати нігтики. Ось таким Ваня живе в нашій пам’яті – і нам його дуже не вистачає», - розповідає Марина.

Шляховий майстер Апостолівської дистанції колії Владислав Онежко також пригадує, що Іван був беручким до роботи: «За роботу брався першим, був дуже відповідальним, щоб лінувався чи сидів без діла – такого ніколи не було. Товариський, у колектив влився з першого дня. Жаль, що попрацював у нас недовго, хороша людина».

У Івана залишилися дружина Марина, донечка Каміла, мама, бабуся, сестри та брат.

Колектив Апостолівської дистанції колії глибоко сумує з приводу непоправної втрати Івана Ткача. Ми пам'ятаємо його золоті руки, що будували дім, і сталевий дух, що захищав нашу країну. Його любов до родини та відвага на полі бою навічно залишаться нашим дороговказом. Герою-залізничнику, шана!