Владислав БАБЕНКО

Владислав Бабенко народився у селі Карабинівка Дніпропетровської області. У квітні 2015 року прийшов працювати на залізницю монтером колії Нижньодніпровської дистанції колії регіональної філії «Придніпровська залізниця».

Коли почалася війна, Владислав Бабенко за повісткою пішов до ЗСУ, хоча був заброньований. «Я не буду ховатися за бронь», – сказав він перед від’їздом вітчиму.

У червні 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ, служив кулеметником у штурмовій роті. У серпні 2023 року поблизу селища Роботине Владислава поранило в ногу, ще й контузило, він добу повз до своїх. Поранення не минуло безслідно. Влад мав би звернутися до ЛВК, але він не міг залишити своїх бойових друзів, бо відповідав за них як старший групи.

Загинув 32-річний боєць 17 липня 2024 року поблизу селища Нью-Йорк Донецької області.

Шляховий майстер Нижньодніпровської дистанції колії Олександр Черевик, під керівництвом якого працював Владислав, пригадує: «Владислав був веселим, добродушним, дуже компанійським і щирим. Полюбляв частувати колег смаколиками, які зазвичай брав на обід до чаю. Любив дітей, хоча власних ще не мав. Був дуже відповідальним. Не ділив роботу на свою і чужу, якщо треба, працював і у вихідні, і у негоду, і попри загрозу обстрілів. Розумів, що залізниця – це критична інфраструктура, яка має безперебійно функціонувати для перевезення пасажирів і вантажів. Коли отримав повістку, сказав, що йде захищати Батьківщину. Я відвідував пораненого Владислава у шпиталі, слухав його розповіді про передову. Хоч було важко й страшно, Влад вважав: якщо не він, то хто».

Ігор Габільович, вітчим, а за «сумісництвом» – шляховий майстер тієї ж дистанції колії, де працював Владислав, говорить, що його пасинок був справжнім трудягою: працював і за монтера, й за стропальника, якщо було треба. Хотів вивчитися ще й на машиніста дрезини. До роботи ставився дуже відповідально, ніхто про нього слова поганого не сказав.

«Я познайомився з Владом, коли йому було усього три роки, з дев’яти був йому за батька. Він був дуже життєрадісною людиною, завжди всіх підбадьорював, уникав сварок, душа будь-якої компанії. Любив діда з бабою, які його змалку виховували, свою родину, душа в душу жив із дружиною. Охоче ходив зі мною рибалити», – розповів Ігор Габільович.

Молодший брат Владислава Олександр також пішов воювати, став розвідником. Ігор Габільович теж хотів потрапити на фронт, але сини сказали: «Ми воюватимемо й за тебе, хтось повинен залишитися».

«Незадовго до загибелі Влада наш молодший хотів, аби Влад перевівся в його підрозділ, щоб наглядати за братом після його поранення. Але не встигли хлопці…», - каже Ігор Габільович.

Колектив Нижньодніпровської дистанції колії глибоко сумує та схиляє голови у скорботі перед пам'яттю про нашого відважного колегу Владислава Бабенка. Він свідомо обрав шлях захисника, не шукаючи броні, і став прикладом незламності для всіх нас. Його мужність та жертовність ніколи не будуть забуті. Слава українському воїну!