Максим ДОВБИШЕВ

Максим Довбишев народився у с. Нерудсталь Дніпропетровської області. З 2020 року працював на Придніпровській залізниці у П’ятихатській дистанції сигналізації та зв’язку електрогазозварником 3 розряду.

Старший електромеханік П’ятихатської дистанції колії Олександр Пашков згадує про нього як про відповідального працівника, веселу й позитивну людину: «Максим приварював з’єднувачі до рейкових кіл, допомагав утримувати обладнання в належному стані. Робота відповідальна, адже від цього залежить безпека руху. Згодом Максима призвали на службу в прикордонні війська, він служив в Одесі на митниці. У нашій пам’яті Максим залишиться усміхненим і товариським. Любив життя й радів кожному новому дню. Охоче приходив на допомогу колегам, навіть якщо це була не його робота. З усіма знаходив спільну мову. Навіть під час служби не забував про колектив: телефонував, відвідував у відпустці».

На військову службу до Збройних Сил України Максим був призваний у квітні 2021 року.

Життя 22-річного бійця Максима Довбишева обірвалось 1 червня 2024 року в районі села Виїмка Донецької області.

Мама Максима Наталя Олександрівна згадує: «Син з 14 років підробляв у місцевих фермерів та орендарів, щоб мати власні гроші. Удома ніякої роботи не цурався – і їсти зварить, і дров нарубає, і картоплю виполе. Був дуже самостійний, усі питання вирішував сам, без батьківської допомоги, наполегливо добивався свого. Любив учитися новому, спішив жити, ніби знав, що його вік буде таким коротким. На строковій службі швидко отримав звання. Після закінчення терміну вирішив продовжити службу за контрактом щонайменше ще на 5 років. Сміявся, що служитиме, доки не відслужить молодший брат. Хотів узяти його у свій підрозділ, щоб опікуватися. Коли потрапив у зону бойових дій, то розказував, що нудився на блокпостах, бо хотів більшого. Завжди жартував, навіть коли було не до сміху. Заспокоював мене, як старший намагався підняти дух своїм побратимам. Лише один раз під час телефонної розмови з сином я почула серед його звичних жартів, як він втомився від війни, наскільки страшні ситуації доводиться йому переживати. Сказала: не здавайся, тримайся, синку, у нас у роду ти не перший воюєш, і ніхто не підводив своїх. Чоловік у 2014 році брав участь в АТО, у 2022-му теж потрапив на фронт. Зараз після хвороби й тривалого лікування в підрозділі вирішують його подальшу долю. Максим був дуже товариським, завжди поспішав на допомогу друзям і колегам. Приїхав з фронту у відпустку й жодного дня не сидів удома. Хотів побачити усіх знайомих. А ще вирішив придбати автомобіль, щоб можна було підвозити харчі та інші потрібні вантажі для свого підрозділу. Говорив, що це для хлопців, щоб полегшити життя на передовій. Я іноді бурчала на Максима, що він намагається усім догодити. А коли він загинув, несподівано зрозуміла, зі скількома людьми різного віку син товаришував. Йому з усіма було цікаво, з кожним міг знайти спільну мову. Багато людей прийшло з ним попрощатися: однолітки, колишні вчителі, майстри з виробництва, сусіди, просто знайомі».

Власної родини Максим створити не встиг, у нього залишилися батьки та молодший брат Михайло.

Колектив П’ятихатської дистанції сигналізації та зв’язку глибоко сумує з приводу непоправної втрати та висловлює щирі співчуття близьким Максима Довбишева. Його бажання жити, радіти кожному новому дню і захищати Батьківщину до останнього подиху – це той подвиг, який ми завжди пам’ятатимемо. Шануємо і пам’ятаємо Героя!